Кировоградская Область, Ольшанский Район, населённые пункты, карта

Сохраним ли болгарские традиции?

 Когда в разговоре речь заходит об Ольшанском районе Кировоградщины, сразу вспоминается, что этот край по праву называют болгарским. Более двухсот лет живут здесь выходцы с Балкан и давно уже считают эту землю своей родиной.

 Казалось бы, можно уже и язык забыть, и традиции, да и культура украинская прочно вошла в жизнь всех без исключения болгарских семей. Однако до сегодняшнего дня потомки балканских переселенцев свято хранят не только свой родной язык, но и самобытные традиции, историю, культуру своего народа.

Любовь к родине, зачатки национальной самоидентификации ребенок впитывает с молоком матери, а затем развивает эти качества в процессе учебы, взросления. В Ольшанке сохранять и приумножать болгарские национальные традиции помогает молодежная организация «Възраждане», созданная при поддержке Болгарского общества «Алфатар» в 2006 году. Все это время руководила этим процессом самоотверженная женщина, болгарка и по крови, и по духу, учительница Екатерина Петровна Диордиева. Класс, где она была руководителем с того же 2006 года, называли болгарским благодаря активной работе ее детей. Ребята изучают болгарский язык, даже стихи на нем пишут, ими собрано море материала на болгарскую тематику. Всех приезжающих гостей, среди которых было немало высокопоставленных, непременно водили в этот класс, чтобы показать, что болгарские традиции здесь свято почитают. Но буквально в конце лета вдруг оказалось, что это никому не нужно…

10-й класс, которым руководила Екатерина Петровна, закрыли, детей распределили в другие классы. Может, в этом классе осталось меньше учеников, чем в других классах? Нет, как и в двух других, здесь числилось 13 человек. Может, цель такого перераспределения - экономия бюджетных средств? Конечно, целесообразнее сделать два класса с большим количеством учащихся. Однако почему нужно было «пустить под нож» именно «национальный» класс? Не логичнее ли было бы в него добавить детей из другого десятого? Может, зарплата классного руководителя «болгарского» класса больше, чем у других? Нет, такая же…

Екатерина Петровна уже пенсионерка, она учитель украинского языка и литературы, а национальной организацией руководит на общественных началах, так как поставила перед собой цель - помочь ребятам сохранить те национальные традиции, которые достались им от далеких предков, и передать их своим детям, внукам. Неужели непременно нужно было освобождать от классного руководства опытного, грамотного, авторитетного и среди родителей, и среди учеников педагога-энтузиаста?

В нашей независимой многонациональной державе даже сейчас, в нелегкое для всех время, на всех уровнях не только декларируется, но и ведется огромная работа по сохранению и развитию национальных культур. Будем надеяться, что руководство ольшанского управления образования отменит свое непродуманное решение и восстановит «болгарский» класс, вернув классное руководство в нем Екатерине Диордиевой, а также к ее 4-м часам украинского языка и литературы, которые ей «щедро» предложили взамен, изыщет возможность добавить часы кружковой работы, чтобы душевное удовлетворение от любимой работы было немножко подкреплено еще и материально. Очень уж не хотелось бы, чтобы прекрасные болгарские традиции на Кировоградщине канули в Лету…

Ольга Березина, «УЦ».

Флора і фауна

Довідка Вільшанський район.

Вільшанський район
Кіровоградської області
Вільшанський район розташований у західній частині Кіровоградської області. Площа району – 645 кв.км. Кількість населення складає 14 тисяч чоловік. Районний центр Вільшанка розташований на лівому березі річки Синюхи (притоки Південного Бугу), за 18 км від залізничної станції Підгородня.
        
Перші відомості про поселення на лівобережжі річки Синюхи і далі, в східному напрямку по території сучасної Кіровоградщини, зустрічаються з ХVII ст. Це були зимівники і хутори козаків та селян-втікачів із Поділля, Київщини, які переселялись на ці землі, щоб уникнути феодально-кріпосницького гніту. До 1750 р. лівобережжя Синюхи входило до складу земель Вольностей Війська Запорозького; у 1750-64 рр. – до складу Нової Сербії, а від 1764 р. – до Єлисаветградської провінції.

Перші згадки про слободу Маслове (теперішній районний центр Вільшанка) припадають на середину ХVIII ст. За переказами, тут поселилось декілька родин запорозьких козаків на чолі з козаком Масловим. З часом поселення збільшилось за рахунок інших переселенців. Після російсько-турецької війни 400 болгарських родин за дозволом царського уряду переселились у ці краї та створили поселення неподалік від слободи Маслове.

Пізніше поселення злилось зі слободою й отримало назву Вільшанка.

У 80-х рр. ХVIІI ст. болгарів включили до складу Бузького козацького війська. З 1818 по 1857 рр. село мало статус військового поселення і стало одним з опорних пунктів на кордоні з Польщею та Туреччиною. У Вільшанці розміщався штаб 4-го полку Бузької уланської дивізії, а згодом – штаб 12-го округу Новоросійського військового поселення і 3-го ескадрону кавалерії, а пізніше волосний штаб військового поселення. Після ліквідації військових поселень село залишилось волосним центром.

Зараз Вільшанка – районний центр однойменного району, створеного у 1923 р.

Маючи осмислену та обґрунтовану ідею щодо створення символіки району та райцентру, місцеві ради звернулись до Кіровоградського обласного відділення УГТ з проханням допомогти розробити проекти символів. Протягом 2002-03 рр. членами відділення були розроблені та запропоновані для погодження та затвердження у встановленому порядку проекти символіки району та селища Вільшанки.

При опрацюванні запропонованої ідеї використані ґрунтовні дослідження та довідка директора українсько-болгарського музею історії Вільшанського району В. Вовченка, прорецензовані істориком-краєзнавцем, почесним громадянином Вільшанки І. Гуржосом. Впродовж всього часу роботи над проектами члени тимчасової районної геральдичної комісії брали активну участь в обговоренні ескізних пропозицій. Експертизу остаточних варіантів символіки, розроблених В. Кривенком при участі членів тимчасової геральдичної комісії при Вільшанській районній раді, провів голова УГТ А. Гречило. Рішенням сесії Вільшанської районної ради від 31 січня 2003 р. затверджені символи Вільшанщини.

ІСТОРІЯ КРАЮ
Нинішня територія району була заселена в дуже далекі
часи, про що свідчать виявлені археологами поселення доби
неоліту та житла землеробських племен трипільської культу-
ри. Залишили свій слід скіфи, які в V ст. до н. е. вели жваву тор-
гівлю з грецькими північно-чорноморськими колоніями.
У битвах на Синіх Водах в 1362 році, біля сучасних сіл До-
брянка і Тишківка (одна з версій), були вщент розгромлені
татаро-монгольські полчища.
Інтенсивне ж заселення цих земель припадає на ХVІІ
і ХVІІІ століття. Це були селяни, вихідці із Поділля та Київщи-
ни, які тікали від нестерпного гніту польської шляхти. Пра-
вобережна частина нинішнього району в 1795 році ввійшла
у Богопільський повіт Кам’янець-Подільської губернії. Цар-
ський уряд, вогнем і мечем утверджуючи експансіоністську
політику, прагнув якомога швидше освоїти цю територію,
аби хутчій включити її родючі землі в сільськогосподар-
ський обіг і створити тим самим на кордоні надійні опорні
пункти.
Ось тому з такою заповзятливістю заохочувалося по-
селення в Прибужжі селян-втікачів і навіть розкольників з
центру Росії. На той час на півдні були спірними землі між
Запорожжям і Єлисаветградською провінцією: від Тернівки
на північ і аж до Єлисаветградського шанця (Ольвіополь та
Орлик – нині частини м. Первомайська Миколаївської об-
ласті). Не дивно, що згодом тут розселили козаків зі створе-
ного в 1769 році вихідцями з Туреччини Бузького козацтва.
Першими поселенцями лівобережжя Синюхи були запо-
розькі козаки, які мали тут зимівники і хутори. До 1750 року
згадані землі входили до складу Низового Запорозького вій-
ська – Бугогардівської паланки; в 1750–1764 pp. – до складу
Нової Сербії; з 1764 р. – в Єлисаветградську провінцію. Тож
на Генеральних картах Новоросійської губернії і польських
картах 1770–1795 років уже подаються назви річок та насе-
лених пунктів на правобережжі річки Синюхи в межах ни-
нішнього Вільшанського району. З-поміж них – села Вовча
Балка і Плоска; на притоці Синюхи Бузникувата – села Ка-
зимирівка і Бузникувате; на притоці Вербовець – с. Коритня,
а трохи південніше притока мала назву Карлівка із селом
Вівсяники. На карті позначені також село Сухий Ташлик, село
Куца Балка, молдавське село Катеринка, Гардовські слободи,
або «Богатирка» (сучасні Олешки).
За легендами і переказами, що дійшли до нас, села Коритня
та Плоске названі забузькими тому, що вони засновані селя-
нами, які переселилися в згадану місцевість із однойменних
сіл із-за Бугу. Через села Бузникувате, Дорожинка, Березова
Балка, Людвінка та Куца Балка пролягав шлях із Торговиці
(нині Новоархангельський район) на Богопілля (нині части-
на м. Первомайська Миколаївської області).

У 1774 році біля слободи Маслово знайшли політичний
притулок понад 100 сімей з с. Алфатар (Флатарь) Силістрій-
ської округи Болгарії, які брали найактивнішу участь на боці
російських військ у російсько-турецькій війні 1768–1774
років під командуванням генерал-фельдмаршала графа
П. А. Румянцева. Відтоді урочище дістало назву «Вільшанка».
Це був один з опорних пунктів на кордоні з Польщею і Ту-
реччиною. У 80-х роках ХVІІІ ст. болгар включено до складу
Бузького козацького війська. З 1818 до 1857 року село було
військовим поселенням: тут знаходився штаб 4-го полку
Бузької уланської дивізії, а згодом – штаби 12-го округу Ново-
російського військового поселення й 3-го ескадрону кавале-
рії. Вони мали чітко визначене завдання: стояти на варті ру-
бежів царської Росії. Не дивно, що сюди приїздили для огляду
та ревізій поселян воєнний міністр граф Аракчеєв – засно-
вник і начальник воєнних поселень, графи Вітт і Нікітін.
У 1820 році село відвідали цар Олександр І, а в 1828-му –
імператриця Олександра Федорівна. Тоді ж 60 вільшанців у
складі 4-го Бузького полку брали участь у російсько-турець-
кій війні. Після війни кантоністський дивізіон було розпуще-
но. Поселенці не ділилися на дивізіони, але продовжували
носити встановлену для них форму одягу 4-го Бузького
уланського полку, названого Овідіопольським уланським.
Військові поселенці займалися виключно сільським госпо-
дарством, а Вільшанка продовжувала бути центром 12-го
округу військових поселень і 13-ї волості, до яких з часом бу-
ли включені Голта, Кумарово, Врадіївка, Криве Озеро, Благо-
датне (нині районні центри і села Миколаївської області).
З 1 січня 1858 року населення округу переведено в стан
південних поселенців і село разом з Добрянкою та Синюши-
ним Бродом увійшло в 13-ту волость Херсонського округу.
Південні поселенці наділялися податною землею і були
зобов’язані платити за неї поземельний податок. Причому
землю наділяли не за кількістю членів сім’ї, а за наявністю за-
собів для обробітку. Кожна родина мусила мати щонаймен-
ше 5 десятин податної землі й заплатити за неї поземельний
податок. Для вільшанських селян державний поземельний
податок в розмірі 50-60 копійок введено в дію з 18 січня 1859
року. Згідно з проведеним у цьому ж році переписом у Віль-
шанці налічувалося 520 господарств і мешкало 2 544 особи
з них чоловіків – 1 327, жінок – 1 217. За згаданими господар- 
ствами закріплювалось 14 000 десятин землі.
У 1866 році вільшанців переведено в стан державних се-
лян, але тяжке життя аж ніяк не полегшало. Як і раніше, вони
виконували грабіжницькі земські та натуральні повинності.
Тим часом класове розшарування набирало все більших роз-
мірів. Так, у 1885 році налічувалося 222 безземельних госпо-
дарства. Із 241 бідного господарства кожне обробляло до 10
десятин землі, 33 значно заможніших господарства (9,5
мали понад 25 десятин на двір, а всього 3 177 десятин, або
33,7 % всієї наділеної землі.
Без робочої худоби знаходились 29,7 % господарств. На-
йманою робочою худобою обробляли свої наділи 240 гос-
подарств. Мали одну-чотири голови робочої худоби 51,7 %
селянських господарств, 18,6 % – п’ять і більше голів. У той же
час 4 сім’ї служителів церкви володіли 120 десятинами землі,
5 кіньми, 2 волами, 44 головами великої рогатої худоби, на
них працювало 9 наймитів. Уже в згаданому 1885 році лише у
Вільшанці налічувалося 120 наймитів. Через тяжку фінансо-
ву скруту, борги, дорожнечу та непередбачені додаткові стяг-
нення, котрі ускладнювали економічне становище селян,
чимало з них йшли на заробітки до поміщиків довколишніх
сіл, на цукроварні, а найбільш знедолені під час російсько-
турецької війни 1877–1878 років їздили на заробітки навіть
до Болгарії.
Після введення столипінської реформи із сільської общи-
ни Вільшанки відокремилися заможні господарства, які за-
купили понад третину общинної землі. Напередодні Першої
світової війни на один двір заможного селянина припадало
20,7 десятини землі, селянина-бідняка – 3,3 десятини. Се-
лянські господарства перебували в важкому становищі че-
рез брак реманенту й робочої сили: під час Першої світової
війни майже 400 чоловік мобілізували в армію, а влітку 1916
року чисельний загін працездатних подався на будівництво
окопів у Бесарабську губернію.
У селах Вільшанської волості панували голод, холод і роз-
руха.
Події 1917–1930 років не оминули й степовиків. У 1923
році Вільшанка стала районним центром. Крок за кроком
зростала роль району в економічному, політичному та куль-
турному житті області й держави. Вільшанці активно вклю-
чилися в розбудову рідного краю. Уже наприкінці 1932 року
працювали Вільшанська і Калмазівська машинно-тракторні
станції, діяла міжколгоспна школа бригадирів, агротехніків і
трактористів. Лише в райцентрі було створено 12 колгоспів,
що об’єднали 85 % селянських господарств. За підсумками
соціалістичного змагання 1932 року район посів третє міс-
це в Одеській області. У цей же рік відкривається лікарня на
25 ліжок, ще через чотири роки семирічну школу реоргані-
зовано в середню, а при районному Будинку культури, двох
колгоспних клубах та двох червоних кутках розпочали роботу драматичний, 
хоровий, музичний та фізкультурно-спортивний гуртки.
У співдружності, мирі й злагоді однією сім’єю будували нове життя українці,
болгари, росіяни, молдовани.
2 серпня 1941 року фашистські війська захопили райцентр. Вони вивезли до
Німеччини майже 2 000 громадян, а 1 500 – закатували. У самій тільки Вільшан-
ці розстріляли 108 мешканців. Варвари ХХ століття повсюдно встановили не-
бачений терор. За підозру в підтримці Червоної Армії та рятування народного
добра вже в перші дні окупації фашисти стратили голову Іллічівської сільської
ради І. Г. Заболотного, комуніста П. Г. Тодорова, голову колгоспу імені Шев-
ченка Д. П. Фудара, активістів села Сухий Ташлик М. С. Бондара, П. П. Жирова,
І. Ю. Лавренчука, І. Г. Янченка; села Станкувате – І. П. Афанасьєва і А. Д. Боєва,
села Плоско-Забузьке – А. С. Мельника та ще чимало керівників.
Але вільшанці не скорилися коричневій чумі. На боротьбу з ворогом під-
нялося все населення. У Вільшанці, Дорожинці, Добрянці створюються під-
пільно-диверсійні групи, налагоджуючи тісні зв’язки з партизанським загоном
«Південний», що знаходився в сусідньому Голованівському районі, та підпіль-
никами Первомайського району Миколаївської області. І ворог відчув їх силу.
Адже за короткий час народними месниками під керівництвом М. Р. Арнаутки,
М. П. Кожем’якіна і Ф. А. Васютинського було висаджено два мости на заліз-
ничному відрізку ст. Підгородня – ст. Ємилівка, виведена з ладу залізниця між
ст. Йосипівка і ст. Голованівськ, підпалено будинок жандармерії.
Членам вільшанської підпільно-диверсійної групи Марії Червенко і Лідії
Гірник за сприянням Івана Пєткова вдалося влаштуватись на роботу в паспорт-
ний стіл німецької комендатури і таємно виносити чисті бланки паспортів та
евакодокументів, які потім видавалися військовополоненим. Вони розповсю-
джували серед населення зведення Радянського Інформбюро, газети «Правда» і
«Красная звезда» та листівки про звірства, що чинили в селах
району окупанти.
Партизанський рух набирав розмаху в селах Лозоватка,
Станкувате, Коритно-Забузьке, Йосипівка. Але й фашисти
не дрімали. Через запроданців-поліцаїв і провокаторів вони
натрапили на слід мужніх патріотів. У грудні 1943 року гес-
тапівці катували, а потім розстріляли Віктора Януса, Миколу
Лагонду, Марію Червенко, Лідію Гірник, Миколу Кожем’якіна
і багатьох їх ровесників, а Миколу Арнауту привселюдно за-
копали живцем.
Підпільну боротьбу в селах Добрянка, Осички, Вільшанка,
Березова Балка, Сухий Ташлик, Дорожинка, Калмазове вели
також бійці й командири 6-ї та 12-ї армій генералів І. М. Му-
зиченка і П. Г. Понедєліна, яким вдалося вирватися з кільця
Зеленої Брами.
Для координації дій проти ворога ними було 
налагоджено зв’язки з партизанським загоном «Південний»
(командир І. Г. Лісняк), що діяв у сусідньому Голованівському
районі, та підпільно-диверсійною організацією м. Перво-
майська, якою командував колишній командир окремого
інженерного батальйону 169-ї стрілецької дивізії капітан
Іраклій Церетелі. Разом вони провели кілька успішних опе-
рацій. Передусім це викрадення шефа Підгороднянської на-
фтобази, начальника охорони в званні обер-лейтенанта й
перекладача, котрі відзначилися особливими звірствами над
мирним населенням; напад на місцеву комендатуру із захо-
пленням 30 автоматів, гвинтівок, великої кількості боєприпа-
сів та секретних документів, що під час наступу згодом стали
в пригоді Червоній Армії; переправлення в Голочанський ліс,
де дислокувалися партизани, чотирьох вантажних машин із
провіантом, відбитих у гітлерівських вояків на шляху Перво-
майськ–Голованівськ, тощо. Дії відважних сміливців серйоз-
но непокоїли окупантів. Тож на ноги була піднята вся роз-
відувальна служба, виставлені додаткові пости, організовані
масові прочісування сіл, встановлено цілодобовий нагляд за
будинками, розташованими край Вільшанки й довколишніх
сіл. А в жандармерії тим часом тривали допити підозрюва-
них. І один з них не витримав. Почалися масові облави на
явочних квартирах. Німецькі прислужники збили наспіх
17 шибениць біля середньої школи. У лютий мороз сорок
третього року сюди зігнали майже все населення Вільшанки,
а потім виволокли із жандармерії геть понівечені тіла 17 по-
лонених і привселюдно стратили. Нам, на жаль, відомі імена
лише капітана Федора Перцова, лейтенантів Сергія Тупорко-
ва і Анатолія Афоніна, сержанта Сергія Трембача та партиза-
нів Федора Плаксенка й Івана Раленка.
Та жодні страхіття й знущання не змогли зламати воле-
любного духу вільшанців, які, не шкодуючи власного життя,
робили все можливе для наближення Перемоги. Зі зброєю в
руках 3 500 з них захищали Батьківщину й майже 2 000 не
повернулися з бойовища до рідних домівок.

Небачений трудовий героїзм проявили й ті, хто залишався на тимчасово оку-
пованій фашистськими загарбниками території. Їх подвиг залишиться у віках.
21 березня 1944 року район було визволено від гітлерівського нашестя
військовими підрозділами 95-ї гвардійської Червонопрапорної Полтавської
стрілецької дивізії 32-го стрілецького корпусу, 14-ї гвардійської стрілецької
Вінницької ордена Леніна Червонопрапорної, ордена Кутузова імені Яна Фа-
бриціуса дивізії, 213-ї стрілецької Новоукраїнської дивізії, 214-ї стрілецької
Кременчуцько-Олександрійської орденів Кутузова і Богдана Хмельницького
дивізії, 299-ї стрілецької Харківської дивізії 5-ї гвардійської армії 2-го Україн-
ського фронту.
Особливу мужність у ці грізні роки виявили наші земляки А. Г. Абрамович,
Л. М. Балицький, О. М. Луценко, М. З. Телішевський, М. М. Топольников, яких
удостоєно звання Героя Радянського Союзу. Хоробро воювали на різних фрон-
тах І. І. Гуржос, Г. М. Сологуб, М. М. Цоток; брали участь у Берлінській операції
Н. Я. Марущак, Г. І. Скляров, І. М. Безюля, Ф. Я. Рибачок; всю війну пройшли мед-
сестрами Г. М. Апостолова, Г. Ф. Афанасьєва, Н. А. Чабанова, Г. М. Кириленко,
Г. І. Руденко.
Окрім непоправних людських втрат, війна завдала величезної шкоди еконо-
міці району: знищена техніка, спалені й зруйновані ферми, майстерні, трактор-
ні стани. До Німеччини було вивезено все, що тільки міг забрати ворог. Втрати
району, завдані загарбниками, склали 610–710 тис. карбованців у довоєнних
цінах. Але в людей, окрилених Перемогою, вистачило сил, енергії й завзяття,
аби в стислі строки відновити зруйноване війною народне господарство й уже
в перші повоєнні роки досягти вагомих результатів у розвитку місцевої про-
мисловості, сільського господарства та соціальної сфери.
Починаючи з 1948 року, в районі підвищується врожайність зернових
культур, різко збільшуються посівні площі. Поліпшуються агротехніка, якість
та своєчасність обробітку земель. Усі артілі швидко відновили довоєнні орні
площі, зросла кількість сільськогосподарської техніки, добрими темпами роз-
вивалася тваринницька галузь.
Знаковою подією стало будівництво на Синюсі Червонохутірської ГЕС, яка
дала перший струм у листопаді 1957 року й живить ним донині всі села району.
Кінець минулого століття ознаменований небаченим будівництвом куль-
турно-просвітницьких закладів, житлових будинків, шляхів сполучення.
За цей час лише в райцентрі зведено типові приміщення музичної школи і
естетичного центру з концертним залом на 150 місць, районної бібліотеки і
Будинку піонерів, середньої школи, кінотеатру, поліклініки, санепідемстанції,
ресторану, побуткомбінату, гастроному, універмагу, військкомату, ряду адмін-
приміщень, стадіону.
Протягом п’ятнадцяти років відчинили двері нові Будинки культури в селах
Березова Балка, Бузникувате, Вівсяники, Добрянка, Дорожинка, Калмазове,
Котовське, Мала Вільшанка, Осички, Чистопілля. У десяти населених пунктах
були відкриті школи, в дев’яти – дитячі садки.
Успіхи окремих трудових колективів у роки незалежності України, мов
стрімкі потічки, вливаються в загальні здобутки району. Це дає змогу й надалі
нарощувати виробництво зерна, соняшнику, цукрових буряків, гречки, а також
тваринницької продукції, дбати про розвиток соціальної сфери. Так, лише в
2003 році на капітальний ремонт мосту через Синюху освоєно 1 300 тис. грн
державних коштів, а на поточний ремонт доріг та вулиць – 504 тис. грн. У той
же час триває спорудження школи в селі Бузникувате на 192 учнівських місць,
центральної районної лікарні на 150 ліжок та… Продолжение »